Зародження кооперативного руху в Україні

Зародження і становлення кооперативного руху в Україні відбувалося на межі двох століть – ХІХ-го та ХХ-го. Українська кооперація виникла наприкінці ХІХ століття. Економічний панцир загниваючих політично-господарських організмів Російської та Австро-Угорської імперій, що панували на українських землях, гальмував розвій нового для них типу господарської організації мас, яка представляла якісно окрему здемократизовану форму економічного життя.
 
Серед піонерів та провідників українського кооперативного руху були д-р Кость Левицький, Борис Мартос, Кость Мацієвич, Христофор Барановський, Сергій Бородаєвський, проф. Михайло Туган-Барановський, Юліян Павликовський та інші.
 
Наприкінці ХІХ ст. кооперативний рух, що зародився у Західній Європі, досяг українських земель. Тут він зустрів благодатний грунт для усіх форм свого розвитку серед населення, яке з ентузіазмом сприйняло його. Проте подібний тип господарської діяльності не був новим для українців, найстарішими різновидами якої ще у XVI-XVIII століттях були столярні, мулярські, ковальські, крамареві артілі. Змогу розвитку кооперації на теренах Австро-Угорщини дав закон від 1873 року, а вже наступного (1874-го) року Товариство “Просвіта” у Львові (засновано 8 грудня 1868 р.) надрукувало, відповідно до вказаного закону, зразки статутів і ведення справ “забірково-господарських спілок”. Вони стали юридичною підставою розвитку кооперації в Галичині до Першої світової війни. Згодом кооперативні господарства почали ширитися на усьому західноукраїнському терені.
 
Першу кооперативну крамницю міського типу “Народня Торгівля” було засновано у Львові інженером Василем Нагірним (2.І.1847 – 1921). Велику роль у становленні кооперації в Галичині відіграли західноукраїнський політик Юліян Павликовський (20.VII.1888 – 28.XII.1948, Мюнхен), а також Кость Левицький (17.ХІ.1859 – 12.ХІ.1941). К.Левицький керував Крайовим союзом кредитовим та “Центробанком”, був співзасновником Товариства взаємних обезпечень і кредиту “Дністер” та довголітнім членом його дирекції. Ці установи відіграли важливу роль у розвиткові кооперативного руху в Західній Україні.
 
На Великій Україні кооперація розпочала свою боротьбу за право функціонування, як різновиду економічної формації, також наприкінці ХІХ століття, але юридичні підстави для її розвитку з’явилися значно пізніше. Порівняно широке разгалуження української кооперації вимагало згуртування її у кооперативні союзи, які невдовзі й було створено. Втім, вони виявились недовговічними через ворожу політику і заходи московського Центросоюзу. Як наслідок, 1913 року перші українські кооперативні союзи були змушені зліквідуватися і відродилися лише після Лютневої революції 1917 року.
 
Першим вітчизняним організованим кооперативом було Споживче товариство, засноване 1864 р. у Харкові М Беліним (1829-1904) та В.Козловим (1842-1920), які були обізнаними на прикладах західноєвропейської кооперації. 1866 року В.Козлов приїжджає до Миколаєва, де намагається започаткувати кооперативний рух. Тим часом 1868 року у Києві молодий доцент університету Святого Володимира М.Зібер організовує друге споживче товариство.
 
Споживчий кооперативний рух починає швидко ширитися в Україні, подібні товариства виникають у Харкові, Одесі, Полтаві, Миколаєві, Херсоні, Чернігові, Катеринославі, але їхній потенційний розвиток гальмують господарсько-економічні умови тогочасної Росії, що призводило до частого занепаду новоутворених товариств.
 
Особливому сплеску зростання споживчих кооперативів сприяла революція 1905-1907 років. Так, якщо 1905 р. в Україні діяло 480 споживчих кооперативів (1/2 сільські), то 1912 р. їх налічувалося вже 2500, а 1914 року в губерніях підросійської України було 3052 споживчих товариства (всього в імперії – 14500 споживчих товариств).
 
Кооперативи України почали шлях свого об’єднання і загальної координації господарчої діяльності ще з 1908 р., коли у Києві утворився Перший Союз споживчих кооператив, а згодом і другий такий же у Вінниці. Проте, як вже зазначалося, вони були змушені розвалитися внаслідок тиску центральної влади. 
 
Кооперативний рух, який постав у вигляді спілок, сколихнув село, яке тільки-но вибралося з кріпацтва. Диференціація селянської маси сприяла зародженню двох типів сільськогосподарських кооперативних спілок: загального характеру і що займалися розвитком окремих галузей сільського господарства. Перша в Україні загальна сільськогосподарська спілка постала 1880 року у Харкові і згодом (до 1912 р.) перетворилася у міцну організацію.
 
Сільськогосподарські спілки загального типу неоднорідно опановували терени підросійської України. З 1020 сільськогосподарських спілок (з них спеціальних – 122) найбільше діяло на Полтавщині – 345, проте наступна за їхньою чисельністю губернія – Чернігівська, була заповнена ними вже у значно меншому обсязі (132 спілки), а найслабше сільськогосподарські спілки заполонили Волинь – лише 19 кооперативних спілок. Інша форма організації сільськогосподарської кооперації об’єднувала переважно заможну частину населення. Перша така спілка виникла 1897 року і на 1915 рік їхня чисельність сягнула 150-ти, найбільше з яких розташовувалися на Поділлі (32) та Київщині (30). Ці спілки займалися здебільшого постачанням та збутом продукції, виданням позик під товари тощо, а пізніше розвинулися й спеціалізовані спілки, що господарювали молочарством, заготівлею курей, вирощуванням буряків тощо.
 
Виробнича кооперація в Україні не набула до 1917 р. свого потенційного розвитку через відсутність юридичних підстав. Першу хліборобську артіль не лише в Україні, а й в усій Російській імперії, заснував 1894 року у с. Федварі на Херсонщині Микола Левитський (1859-1934) – активний учасник майбутніх українських кооперативних з’їздів і руху. На перших порах кількість виробничих кооперативів швидко зростала й на 1902 рік у Великій Україні налічувалося вже понад 125 виробничих артілей, але жодна з них не проіснувала більше за три роки. Певного поштовху розвиткові міським трудовим артілям (перша виникла 1906 року у Києві) надали Закон про трудові товариства (1902 р.) та Статут про трудові товариства (1904 р.). Втім, виробничі артілі інженерів, службовців та інших міських кооперацій так і не змогли масово розвинутися.
 
Проте стрімко почала ширитися кредитна кооперація, яка взяла на себе роль основного партнера для співпраці із щойно визволеним з кріпацтва селянством. Зародилася вона у вигляді ощадно-позичкових товариств, перше з яких утворилося 1869 року поміж міщанами м.Гадяча, що на Полтавщині. Велика потреба у грошових кредитах для звільненого села народила й сільські ощадно-позичкові товариства, а перша така кооперація постала 1871 року у с.Вереміївці на Катеринославщині. Того ж року Григорій Галаган створив Ощадно-позичкове товариство у с.Сорочинці Прилуцького повіту на Полтавщині, яке розвинуло свою діяльність найбільш вдало. На 1908 рік це товариство мало 11 тисяч 924 члени й провадило господарчу працю у восьми волостях, а саме – у 25 селах. Проіснувало воно майже майже 60 років і лише навала більшовизму змусила товариство зникнути. Загалом же на Полтавщині виникло 14 ощадно-позичкових товариств. Усього ж у 80-х рр. ХІХ ст. в Україні, що перебувала під владою династії Романових, їх діяло 120 (причому 76 – на Чернігівщині й Херсонщині), чисельність яких до кінця століття зросла до двох сотень.
 
Перше ж вітчизняне кредитове товариство (згідно із законом від 1895 р.) було створене у 1897 р. в с.Іванківці на Полтавщині. До 1905 р. кредитових товариств налічувалося вже 370, а лише протягом вказаного року з’явилося ще 150 подібних товариств. Кредитова кооперація дістала в Україні широкого розвитку і через 10 років вона охоплювала 3 тисячі 412 товариств. Перший же Союз кредитової кооперації було створено1901 року у Бердянську. Проте, згідно із тогочасним російським законодавством, такі Союзи не мали змоги робити банківських операцій аж до 1911 р., коли лише з’явився відповідний на це дозвіл. Взагалі ж в Російській імперії Госсударственная Дума лише 1916 року ухвалила закон про кооперацію, що з’явився під назвою “Положеніе о кооперативныхъ товариществахъ и ихъ союзахъ”. Відсутність належної правової бази не давала довгі роки українським кооператорам Російської Імперії згуртуватися також й у національну спілку. Закон про з’їзди кооперативних інституцій (за умови реєстрації їхніх статутів) було випущено аж після перемоги Лютневої революції 1 вересня 1917 р. Тимчасовим урядом.

Розвиток кооперації за часів революції та визвольних змагань

Нового поштовху розвиткові української кооперації надала Українська Центральна Рада, яка вже 20 березня 1917 р. видала кооперативний закон, який створював правову підставу діяльності й з’їздам вітчизняним кооператорам. Визнаним лідером і теоретиком кооперативного руху вже тоді був професор М.Туган-Барановський, який став й одним з організаторів першого з’їзду українських кооператорів.
 
Перший Український Кооперативний з’їзд відбувся у Києві в травні 1917 р., а незабаром у серпні 1917 р. свою роботу провів вже Другий Кооперативний з’їзд. На з’їздах обговорювалися загальні робочі проблеми і опрацьовувалися плани подальшої розбудови кооперації в Україні. Одразу ж після І Кооперативного з’їзду розпочав діяльність як головна тимчасова організація всієї вітчизняної національної кооперації Український Центральний Кооперативний Комітет (УЦКК), що зосереджував у своїх руках головні юридичні повноваження й відчутні дійові права щодо організації та координації кооперативного руху в колишніх російських губерніях України. УЦКК став також провідним ідеологічним центром української кооперації. Головою Комітету було обрано професора Михайла Туган-Барановського, а виконавчим директором став Борис Мартос. Український Центральний Кооперативний Комітет складався з трьох головних відділів, а саме: культурно-освітнього, ревізійного та страхового. Крім того в його рамках було створено п’ять спеціальних комісій: статистичну, фінансову, правничу, освітянську і соціальну. Друкованим органом УЦКК став науково-кооперативний журнал “Українська кооперація” (головний редактор М.Туган-Барановський).
 
1917 рік дав могутній поштовх розвиткові всіх галузей кооперації в Україні. За цей рік чисельність, наприклад, споживчих товариств збільшилася до 4 тисяч 873, а центром споживчої кооперації стає створена 6 травня 1917 р. організація під назвою “Дніпросоюз”, який вже на січень 1918 р. здійснював фінансовий обіг у 5 млн. карбованців. Видавав півмісячник “Кооперативна зоря”.
 
В середині 1917 р. створюється й фінансовий центр української кооперації з філіями в усіх великих містах країни – Український Народний Кооперативний банк (Українбанк). Організатором цієї центральної фінансової інституції вітчизняної кооперації і головою її правління був відомий український урядовець, перший генеральний секретар фінансових справ УНР Х.Барановський. При Українбанку, як і при “Дніпросоюзі”, діяли спеціально створені ревізійні комісії – так звані “надзірні ради” (членом обох з них, наприклад, був також й інший політичний і державний діяч УНР, член Центральної Ради Б.Мартос).
 
Третім, сільськогосподарським, “китом” українського кооперативного руху став Перший Всеукраїнський Сільсько-Господарський Кооперативний Союз (скорочено – “Централ”), який було створено в січні 1918 року. Організатором і головою Ради “Централу” був відомий урядовий діяч УНР К.Мацієвич. Завданням собі “Централ” ставив широку сільськогосподарську діяльність, а також об’єднання сільськогосподарських кооперацій у єдину структуру та допомогу в утворенні кооперативів сільськогосподарського спрямування. Друкованим органом був двотижневик “Сільський господар”.
 
Заходами іншого визначного кооперативного фахівця Михайлова у 1917 р. у Києві було створено Перший Союз молочарських кооперативів, які почали зароджуватися в Україні лише щойно на початку ХХ століття. Проте протягом першого ж революційного року наступні молочарські союзи виникають в Одесі та Харкові, а за часів Гетьманату (1918 р.) вже активно діяло 112 таких кооперативних спілок.
 
Третій Український Кооперативний з’їзд відбувся в травні 1918 р. вже за нової форми української державності – Української Держави (Гетьманату) П.Скоропадського. З’їзд обміркував плани кооперативної діяльності за нових політичних обставин. Згідно його рішення у вересні 1918 р. на чолі з М.Туган-Барановським відбулися Установчі Збори Українського Центрального Кооперативного Комітету на яких було, між іншим, ухвалено заснувати Всеукраїнську Раду інструкторів та Кооперативний інститут. З жовтня 1918 р. УЦКК почав видавати ще й власний “Бюлетень”.
 
Центр споживчої кооперації “Дніпросоюз” до кінця 1918 р. збільшив свої обертові капітали з 5 млн. крб. (у січні 1918 р.) до 70 млн. крб., вкладаючи їх у різні галузі народного господарства, зокрема, у торговельну, промислову (велику миловарню з річною продукцією близько 200 тис. пудів у с. Куренівка під Києвом, фабрику взуття у столиці, що виробляла 100 тис. пар на місяць, фабрики білизни, трикотажу тощо). За Гетьманату у споживчій кооперації було задіяно близько 4 млн. членів (майже 11,5 % населення тогочасної Української Держави), що були об’єднані у 15 тисяч кооперативних товариств.
Динаміка розвитку товариств споживчої кооперації у Великій Україні 
1866 рік – 1
1905 рік – 480 
1912 рік – 2.500 
1914 рік – 3.022 
1917 рік – 4.873 
1918 рік – 15.000 
1920 рік – 15.200
 
Зростала й пересічна чисельність членства на один споживчий кооператив: 1914 рік – 112 членів, 1917 рік – 227 членів, 1918 рік – 303 члени. Крім того, 1918 року було створено ще два загальнорегіональних споживчих кооперативних союзи: Одеський Обласний Союз (Одобсоюз) та Чернігівський Край-Союз.
 
Проте, із встановленням більшовицького режиму кооперативний рух почав підпорядковуватися державним структурам. Невдовзі ж, офіційний Кооперативний комітет України 7 квітня 1920 р. скасував так звані обласні союзи, в тому числі й “Дніпросоюз”.
 
Зміцнішали кредитові спілки. Головно за рахунок накопичення капіталу, а разом з їхніми інвестиціями міцнів й кооперативний рух. Так, у 1918 році 3 тис. 300 кредитових спілок розпоряджалися основним капіталом у 8 млн. 500 тис. крб., а його балансова сума становила більш як 185 млн. 500 тис. карбованців.
 
Найбільше ж розгорнулися сільськогосподарські кооперативи, які були об’єднані у 7 окружних союзів. Головний серед них, “Централ”, у 1918 р. навіть викупив за 17 мільйонів німецьких марок фабрики сільськогосподарських машин Гена.
 
Зростала кількість і виробничих кооперативів, хоча й темпи її були меншими за потенційно можливі. У 1918 р. в Україні діяло понад 300 виробничих кооперативів у вигляді різноманітних артілей. Перші подібні кооперативи – “Співробітники Авто-діла” в Києві та фабрично-промисловий “Фанроко” в Катеринославі – були офіційно зареєстровані, відповідно, 5 червня та 9/22 червня 1918 року. Влітку 1918 р. в столиці постали будівельний кооператив “Оселя” і більш потужне “Будівельно-Технічне Транспортне та Комісійне Товариство у Київі”. Головний же центральний орган виробничої кооперації Трудовий Союз – було утворено лише влітку буремного 1919 року в Одесі за ініціативи відомого вітчизняного кооперативного та громадського діяча С.Бородаєвського. Саме він й очолив Трудсоюз. Основною метою союзу була допомога виробничим кооперативам України.
 
По всій країні набули великої популярності різні та мішані кооперативи. У 1918 р. мішані кооперації становили об’єднання з 41 кооперативного союзу, а різноріздні складали 42 кооперативні союзи з яких було: на Харківщині – 53, Київщині – 43, Поділлі – 33, Чернігівщині – 28, Херсонщині – 26, Катеринославщині – 26, Полтавщині – 17, Волині – 15, у Таврії – 12 кооперацій. Серед різних і мішаних були й інтернаціональні кооперативи, як, наприклад, україно-чесько-польське кооперативне товариство “Укчеполь” у Сумах чи Чеське Здолбунівське Ссудо-Зберігальне Товариство, що діяли, зокрема, у 1918 році.
 
Щодо вирішення проблеми виходу української кооперації на міжнародний ринок, то у 1918 р. для репрезентації вітчизняних союзів і провадження операцій за кордоном було створено Асоціацію Кооперативних Централь Союзів України (АЦУКС). До її складу увійшли три кита тогочасної української кооперації – “Дніпросоюз”, “Українбанк” та “Централ”.
 
Крім вищенаведених, 1918 р. у Києві виник також Всеукраїнський Страховий Союз, що мав завдання організовувати загальне кооперативне страхування. Його членами могли стати будь-які кооперативні союзи та товариства, але розмір обов’язкового паю, що сплачувався членом Союзу, визначали загальні збори, а відповідальність членів дорівнювала подвійній сумі гарантованих премій.
 
В травні 1918 р. у Києві постав Всеукраїнський Кооперативний Видавничий Союз “Книгоспілка”, що налічував 36 членів (кооперативних організацій і союзів із 474 паями). Втім, через листопадовий протигетьманський заколот Директорії та Січових Стрільців і спричинене ним повстання “Книгоспілка” спромоглася видати лише 43 різноманітні книги і не встигла розширити свою діяльність. Загалом же, під час короткого існування (сім з половиною місяців) Гетьманату, за даними УЦКК, кооперативні союзи видали 36 журналів та газет. Найвпливовішими з них серед кооперативів були, окрім часописів різних окружних кооперацій та союзів, “Сільський господар” (“Централ”), “Кооперативна зоря” (“Дніпросоюз”), “Українська кооперація” (УЦКК) і, звичайно, Бюлетень Українського Центрального Кооперативного Комітету. Крім того, як подає УЦКК, протягом 1918 р. кооперативні союзи відкрили 14 книгарень, а 70 кооперативних видавництв випустило періодично і з перервами 273 назви газет, журналів, бюлетенів, листків. Багато було надруковано й книг, з яких тільки но “Книгоспілка” видала 43 назви, “Дніпросоюз” – 40 назв, Полтавська кооперативна спілка – 41 назву книги.
 
1918 рік став найбільш плідним для усілякого роду кооперативної діяльності й відзначних в історії українського кооперативного руху його найбільш динамічним зростанням. Цього року у Великій Україні діяло 22 тисячі кооперативних товариств, що охоплювали 60 % населення, об’єднаних у 253 окружних союзи різних типів та ступенів. Серед них: споживчих – 120, кредитових – 43, різних – 42, мішаних – 41, сільськогосподарських – 7 окружних союзи. З усіх кооперативних союзів 7 було Всеукраїнськими, а у 127 кооперативних союзах налічувалося 11 млн. 667 тис. членів з основним капіталом у 14 млн. карбованців.
Динаміка зростання кооперативних товариств у Великій Україні
1866 рік – 1
1900 рік – 450 
1910 рік – 2.100 
1915 рік – 6.860 
1917 рік – 9.200 
1918 рік – 22.000 
1920 рік – 22.300
 
Рік 1919-й не приніс кооперативному рухові відчутних успіхів. То був час великої і запеклої громадянської і зовнішньої війни в Україні та інтервенції Червоної (більшовицької) та Добровольчої (дєнікінської) армій. 
 
Після проголошення на терені України більшовиками Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР)  вже у 1920 р. кооперація потрапила під жорсткий контроль держави.

Кооперація за часів СРСР

7 липня 1920 в Харкові представниками Дніпроспілки, Об’єднання української робочої кооперації, Союзу споживчих спілок Півдня Росії та Південного управління Центрсоюзу створено Всеукраїнський союз споживчих кооперативних організацій – ВУКОПСПІЛКА.
 
Назви змінювалися кілька разів, але вказівка на кооперативну основу залишалась в назві завжди. 22 червня 1935 року Постановою Президії Правління ВУКОПСПІЛКИ прийняло рішення про перейменування спілки в Українську спілку споживчих кооперативних організацій – УКООПСПІЛКА. Через 11 років спілка була знову перейменована – тепер уже відповідно до рішення Центрсоюзу СРСР від 12 серпня 1946 № 768 Українська спілка споживчих кооперативних організацій (УКООПСПІЛКА) отримала назву «Українська республіканська спілка споживчих товариств України». Останній раз союз змінив свою назву після розпаду СРСР. 17 червня 1992 року п’ятими зборами Ради Укоопспілки XV скликання Українську республіканську спілку споживчий товариств був перейменований в Центральну спілку споживчих товариств України. При цьому абревіатура «УКООПСПІЛКА» була збережена.
 
Після Жовтневої революції 1917 року існування кооперацію в СРСР визначало її взаємодія не з приватним капіталом (як в інших країнах), а з монопольним державним капіталом. Після деградації в економічному секторі, при спробах управління методами політики воєнного комунізму, була створена і затверджена рішенням з’їзду РКП (б) 1921 року система Нової економічної політики (НЕП), в якій важлива роль відводилася кооперативам. Розвивати серйозну виробничу діяльність артілям не давали – держава повністю контролювала розподіл сировини.
 
В кінці 1920-х комерційна посередницька діяльність кооперації остаточно перетворилася на діяльність по збору сировини від селян і доставці до держпромисловості за заздалегідь встановленими планами і цінами.
 
У період колективізації сільського господарства в СРСР колгоспи зображувалися як “вершина” розвитку кооперації, до якої еволюціонують всі інші ,”найпростіші”, види кооперативів. Стара сільгоспкооперації була ліквідована.
 
Промислова кооперація продовжувала існувати в СРСР до кінця 1950-х років і в деякій мірі компенсувала постійний дефіцит товарів народного споживання. До кінця 1950-х років в її системі налічувалося понад 114 000 майстерень та інших промислових підприємств, де працювали 1,8 мільйона чоловік. Вони виробляли 5,9% валової продукції промисловості, наприклад, до 40% всіх меблів, до 70% всього металевого посуду, більше третини верхнього трикотажу, майже всі дитячі іграшки. У систему промислової кооперації входило 100 конструкторських бюро, 22 експериментальні лабораторії та два науково-дослідних інститути.
 
14 квітня 1956 з’явилася постанова ЦК КПРС і СМ СРСР “Про реорганізацію промислової кооперації”, відповідно до якого до 1960 року промислову кооперацію повністю ліквідували, а її підприємства передали у відання державних органів. При цьому, пайові внески підлягали поверненню у 1956 році відповідно до статутів артілей. Замість виборного керуючого, управляти підприємствами стали призначені директори – представники партійної номенклатури.
 
Таким чином, у радянський час залишилася тільки система споживчої кооперації, житлово-будівельна кооперація, артільні народні промисли, а також старательські артілі з видобутку золота.
В кінці 80-х років виробничі кооперативи стали основною організаційно-правовою формою легалізованої підприємницької діяльності в СРСР.
 
5 лютого 1987 Радою Міністрів СРСР видав постанову «Про створення кооперативів по виробництву товарів народного споживання». 14 березня 1988 був підписаний Указ Президії Верховної Ради СРСР про прогресивному оподаткуванні кооператорів.
 
26 травня 1988 був прийнятий Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР», котрий дозволив кооперативам займатися будь-якими не забороненими законом видами діяльності, в тому числі і торгівлею.
 
Однак, на той час було втрачено всі навички самоорганізації радянських громадян, тому надії на те, що кооперативи швидко ліквідують товарний дефіцит, приведуть до поліпшення якості обслуговування, виявилися невиправданими. Більшість кооперативів зайнялися відвертою спекуляцією, або фінансовими операціями з переведення коштів у готівку.

Залишити відповідь